
Переговори в Стамбулі між Україною та Росією: що насправді відбулося
У Стамбулі завершився другий раунд переговорів між українською та російською делегаціями. Вони тривали трохи більше години. Без спільної заяви. Без фото потиску рук. Без прориву. Але з кількома кроками, які варто розібрати окремо не лише для розуміння поточної ситуації, а й для оцінки того, що стоїть за дипломатією у 2025 році.
На перший погляд, переговори залишили враження затишшя без змісту. Але якщо придивитися, то стає очевидним: кожен крок, навіть мінімальний, використовується як сигнал. Не для України. І не для Росії. А для зовнішніх гравців передусім для США.
Обмін полоненими: домовленість, якої довго чекали
Єдиний відчутний результат переговорів погоджений формат обміну полоненими. За попередніми даними, обмін охопить від 1 000 до 1 200 осіб з кожного боку. Пріоритет важкохворі, поранені, а також військовослужбовці до 25 років. Це буде один із наймасштабніших обмінів за весь час повномасштабної війни.
Окрім того, досягнута домовленість про передачу тіл загиблих: 6 000 на 6 000. Окрема пропозиція Росії тимчасове припинення вогню на 2–3 дні, щоби провести передачу тіл. Але ця ініціатива викликає сумніви. Українська сторона вбачає в ній швидше дипломатичну гру, ніж щирий гуманітарний жест.
Тобто гуманітарна частина просунулася. Але чи можна говорити про реальне зрушення?
Меморандуми про мир: формальність чи нова платформа?
Україна та Росія обмінялися письмовими меморандумами щодо можливого врегулювання війни. Формально це виглядає як початок змістовного діалогу. Але зміст обох документів діаметрально протилежний.
Україна наполягає на безумовному припиненні вогню, поверненні всіх окупованих територій, гарантіях безпеки та притягненні винних у злочинах. Росія ж висуває власний перелік: нейтральний статус України, обмеження ЗСУ, визнання статусу Криму та Донбасу, відмова від перспективи вступу до НАТО. По суті капітуляційний сценарій, на який Київ ніколи не погодиться.
Реального компромісу тут немає. Це обмін паперами для міжнародної аудиторії. Передусім для США, де нова адміністрація все активніше просуває ідею “прямого діалогу з Путіним”.
Повернення дітей: знецінення гуманітарного питання
Окремий пункт переговорів стосувався вивезених до Росії українських дітей. Українська сторона передала список із понад 380 дітей, яких вважає депортованими. Реакція РФ була цілком у стилі російської дипломатії останніх років: замість аналізу списку публічна образа й маніпуляція.
Росіяни запропонували повернути лише десятьох. Решту заперечили. Главу делегації Володимира Мединського цитують міжнародні ЗМІ: “Це не діти, це фейки”. І далі фраза, яка не потребує коментарів: “Не варто влаштовувати шоу для європейських старців”.
Таким чином, навіть тема дітей яка мала би бути поза політикою стала частиною гібридної гри. Москва, схоже, розуміє: чим менше поступок тим гучніше звучить її позиція на зовнішньому політичному ринку.
Хто гравець, а хто глядач: дипломатія для картинки
Багато міжнародних аналітиків уже відкрито говорять: ці переговори більше потрібні Росії, ніж Україні. Але не для досягнення миру, а для створення враження, що вона до нього прагне. Особливо на тлі заяв президента США Дональда Трампа, який неодноразово наголошував, що “особисто зустрінеться з Путіним” і “вирішить питання швидше за всіх”.
У цьому контексті обмін меморандумами, пропозиції про коротке перемир’я, тема дітей усе це працює на створення образу “конструктивного Кремля”, який ніби-то готовий домовлятися. А те, що домовленості насправді не виникає не проблема. Головне картинка.
Позиція України: твердість без опцій
З українського боку переговори були зведені до кількох чітких ліній:
- Безумовне припинення вогню;
- Жодного відступу щодо територій;
- Повноцінне повернення всіх депортованих українців;
- Гуманітарні кроки тільки на взаємній основі.
У цьому ж напрямі рухається пропозиція президента Зеленського про прямі переговори з Путіним. Проте Росія уникає відповіді. І не випадково: зустріч двох лідерів за умов нинішнього балансу небажана для Москви, яка поки вважає себе стороною, що диктує правила.
Що далі?
Формально переговори не припинено. Але змісту в них небагато. Між “вивченням меморандумів” і “аналізом списків дітей” тижні без реальних рішень. Замість прогресу імітація процесу.
Для України це ще один етап великої гри, де навіть відсутність рішення має значення. Бо світ спостерігає. Бо будь-який обмін полоненими шанс для родин. Але мир як був, так і залишається далеким.
Усе, що відбулося в Стамбулі, важливо. Але ще важливіше що не відбулося.
Поки тривають переговори, триває і війна. І в цій реальності кожна затримка, кожне зволікання, кожна недомовленість мають свою ціну.
І саме тому Україна не може дозволити собі зупинитись навіть тоді, коли дипломатія виглядає як порожній ритуал.














