Міф про «парижанку»: як маркетинг і серіали перетворили стиль на спосіб контролю над жінками
Образ «французької дівчини» з мінімальним макіяжем, недбалою зачіскою і плетеним кошиком став товаром, який продають разом із помадою, ароматом і «правильними» харчовими звичками. Це не лише естетика, а й система очікувань щодо жіночого тіла, віку, класу і поведінки.
У масовій уяві паризька естетика виглядає так: білі футболки, джинси, проста сорочка, мінімалістичні прикраси, легкий макіяж. Історичний референс очевидний Джейн Біркін та її лаконічні силуети. Це справді «класика», яка працює десятиліттями: змінюється посадка джинсів чи відтінки, але силует і спосіб поєднання речей лишається зрозумілим і доступним.
Саме тут з’являється перша пастка. Мінімалізм в інстаграм-картинці подається як «одяглася за 10 хвилин і пішла по круасани». Але це «легко» не безкоштовне: потрібні якісні базові речі, час на догляд, культурний капітал, окреме місто як декорація. У підсумку «зусилля не видно», але вони є жіноча праця просто схована.
Комерціалізація міфу: як продають «спосіб життя»
Бренди миттєво перетворили міф на маркетинговий конвеєр. Логіка проста: купуєш тіні/помаду/аромат отримуєш самовідчуття француженки.
«вони продають не просто продукти, вони продають той самий спосіб життя».
У підсумку мінімалізм стає дорогим: «можеш купити сумку Біркін, що виглядає просто, але коштує як половина квартири». Навіть «базова» тональна основа, помада чи аромат у цій логіці ніколи не бувають «остаточно правильними» завтра вийде новий продукт, і ти знову біжиш за трендом. Це нескінченна гонка відтермінованого ідеалу.
«Емілі в Парижі»: вітрина замість міста
Найнаочніший приклад фетишизації серіал «Емілі в Парижі». «красиву вітрину», де існує лише люксовий спосіб життя і «зверхні злі французи», які безкінечно палять, п’ють вино і крутяться довкола сексу, їжі й парфумів.
Цей образ дратує не тільки поверховістю, а й стереотипами про нації, зокрема епізодом зі стереотипною українкою. Симптоматична і мовна деталь: «чого всі говорять англійською?» питають у французьких обговореннях. Бо справжній Париж звучить французькою, а не лише мовою глобальної платформи.
Феміністичний погляд тут такий: вітрина полірована під чоловічий, рекламний і туристичний погляди, де жінка переважно носійка стилю і персонаж із любовного трикутника. Соціальна реальність черги по круасани на вихідних, сміття, протести, мігранти, молодь, різні тіла і віки випадає з кадру. Так народжується місто-атракціон, де «жити» підміняють «дивитися».
«Французькі дієти» як продовження контролю над тілом
Маркетинг стилю природно переходить у маркетинг тілесності. В архетип «парижанки» вмонтовують ідею контрольованої стрункості від «супу з цибулі-порей» до книжки, що обіцяє, що «французькі жінки не товстішають».
«нічого здорового у цьому супі немає: пучок порею, 2 л води, два дні і мінус кілограми». У французьких дискусіях це описують як культуру сорому: зовні «м’якшу», але з постійною критикою зайвої ваги, особливо щодо тих, хто виходить за «худорляву» норму.
З феміністичної позиції це класичний механізм: контроль над тілом подається як самодисципліна і «догляд», а насправді стає способом внутрішньої цензури. «Effortless» перетворюється на невидиму роботу щоденне рахування калорій, порівняння себе з вітриною, відчуття провини.
Реальні голоси з міста: що не вміщається у вітрину
Канал парижанки Люсіль повертає нас до буденної правди: черги у вихідні, коли «просто хочеш купити круасан», різні обличчя, неідеальні локони, відсутність «обов’язкового» кошика з лавандою. Париж тут місто протестів і розмаїття, а не лише фон для селфі.
Це важливо, бо різноманіття головний аргумент проти одномірного ідеалу. Якщо «французькість» бачимо лише як «тонку, молодшу, білу, багату і завжди охайну» ми викреслюємо більшість реальних жінок.
Актуально
Чому стереотип виживає
- Маркетинг: міф легко монетизувати він пакується у помаду, аромат, тренч.
- Алгоритми: платформи підсилюють глянцеве і повторюване воно краще «чіпляється».
- Простота образу: «біла футболка + джинси» легкий код, що обіцяє швидкий результат.
- Клас і доступ: «легкість» тримається на грошах і часі, але це ховають.
- Культура сорому: «легкість» з’єднують з «стрункістю», а далі з «цінністю жінки».
Що робити медіа і аудиторії
- Називати механізми: якщо продається спосіб життя, так і казати це реклама, а не «парижанка в пляшці».
- Показувати різноманіття тіл і віків: реальні парижанки різні. Норма не одна.
- Розрізняти догляд і контроль: догляд за собою ок, почуття провини ні.
- Ставити класові питання: скільки коштує «легкість» і кому вона доступна.
- Вчитися у локальних голосів: дивитися не тільки на «вітрину», а на повсякденність міста.
Пряма мова, яка варта збереження
- «це просто красива вітрина… де тобі показують люксовий спосіб життя, якого не існує в реальності».
- «вони продають не просто продукти, вони продають той самий спосіб життя».
- «нічого здорового у цьому супі немає… п’єте два дні, щоб скинути зайві кілограми».
Чому цей стереотип такий живучий
Тому що він простий, прибутковий і зручний. Він обіцяє ідентичність без історії, «легкість без праці», «стрункість без наслідків». З феміністичної перспективи це не просто про речі це про владу над жіночим тілом і часом.
Справжній Париж місто різних жінок із різними доходами, звичками і тіламии. Справжня «легкість» це не нова помада і не суп із порею, а право бути собою: з локонами чи без, у тренчі чи худі, з круасаном чи без підрахунку калорій.
Коли ми бачимо, як формується «вітрина», ми повертаємо собі суб’єктність. А отже, міняємо оптику: замість «як стати парижанкою» питаємо кому це вигідно, що це приховує і чим ми готові за це платити.
About the Author
Читати також:
Чоловіки “втомилися бути чоловіками”? А жінки нарешті можуть бути собою 
Чому концепція «50 на 50» у стосунках не працює і шкодить жінкам: детальний розбір на фактах 
Жінки в ІТ після 2024 року: міф про гендерну рівність і реальна картина в українській техіндустрії 
Її тіло працювало як інкубатор: що сталося з Адріаною Сміт і чому це урок для всього світу
