Тихий університетський фронт: як Китай вибудовує вплив на Балканах через студентів
Поки Європа звикає вимірювати присутність Китаю на Балканах цифрами інвестицій, кредитів і технологічних угод, Пекін паралельно просуває інший інструмент менш помітний, але довготриваліший. Освітні програми, стипендії, університетські обміни та історії молодих людей, які показують життя в КНР своїм підписникам удома, створюють не інфраструктуру з бетону й металу, а інфраструктуру довіри. Вона працює повільно, але саме на таких механізмах тримається те, що згодом впливає на вибір суспільств.
Китайські навчальні можливості на Балканах описують як привабливий пакет: безкоштовне навчання, стипендії та доступ до університетів, які швидко розвиваються. Частина студентів перетворює цей досвід на публічний щоденник у соцмережах і збирає помітні аудиторії. Інших запрошують до участі в офіційних китайських медіа або установах. Це вже не просто обмін студентами, а канал, у якому особиста історія стає способом формування сприйняття країни. Приклад, який демонструє, як змінюються уявлення, 24-річна Ера Керная з півночі Албанії. Вона вивчає інформатику в Куньмінському університеті науки і технологій у провінції Юньнань і пояснює стартове рішення без складної мотивації: «Я подала заявку [на курс китайської мови] з цікавості, тому що це була нова мова, якої я ніколи раніше не вивчала». Але показовим є не саме рішення подати заявку, а трансформація погляду на країну: «Якби хтось запитав мене три роки тому, я б сказала, що Китай це закрита комуністична країна, але зараз [моя думка] [повністю] змінилася». Керная не просто навчається вона комунікує зі своєю аудиторією вдома. З 2023 року веде TikTok про життя в Китаї й має понад 8 тисяч підписників. Її мотивація звучить як спроба коригувати стереотипи: «Я хотіла змінити уявлення албанців про Китай і сказати їм, щоб вони не вірили всьому, що бачать». Саме тут проявляється ключова риса цієї стратегії: Пекін отримує носіїв історій, які звучать переконливіше за офіційні промови, бо подаються через щоденні дрібниці, побут, навчання і суб’єктивний досвід.
Аналітики прямо говорять про довгострокову мету таких програм: розвиток особистих мереж, формування сприятливих наративів і підготовка майбутніх фахівців із безпосереднім досвідом життя у Китаї, готових ділитися ним удома. Це стає доповненням до політичного й економічного впливу і здатне готувати аудиторію, більш сприйнятливу до розширення присутності КНР та відстоювання її інтересів у регіоні.
Експерт із ролі Китаю на Балканах у белградському аналітичному центрі Foundation BFPE Стефан Владисавлєв формулює інтерес Пекіна прямо: «Пекін зацікавлений у тому, щоб залучити до Китаю якомога більше іноземних студентів і вчених». І пояснює, навіщо це в ширшій стратегії: «Китай прагне позиціонувати себе як постачальник розвитку, а присутність в Європі є дуже важливим аспектом його глобальної стратегії». У цій логіці освіта не гуманітарний додаток, а інструмент позиціонування.
Особливо цікаво, що освітній вплив працює навіть там, де країни традиційно прозахідні за політичною орієнтацією. Албанія та Косово історично пов’язані зі США через підтримку їхньої державності та демократичних процесів. Вони не виглядають «очевидним» майданчиком для китайського впливу. Проте тенденція помітна, і вона росте на запиті молоді на можливості освітні й економічні. При цьому регіональна опора Китаю на Балканах традиційно йшла з Сербії. Белград залучив мільярдні інвестиції й вибудував тісні політичні зв’язки з Пекіном. Саме Сербія виглядає найбільш просунутим партнером у сфері освіти: тут діють три Інститути Конфуція, а китайську мову викладають у десятках шкіл. За 20 років кількість учасників освітніх програм зросла з кількох десятків до кількох сотень щороку, а співпраця активізувалася завдяки кільком новим двостороннім угодам, підписаним у 2018 році. Владисавлєв у цьому бачить місток ширше за регіон: «Якщо Китай має плацдарм на Західних Балканах, він має його і в Європі».
Інститути Конфуція, які працюють як канали освітнього обміну, на Заході давно стали предметом суперечок. У Європі та за її межами уряди кількох країн закривали їх через побоювання щодо академічної свободи та політичного впливу. Але на Балканах ці інститути часто сприймаються прагматично як трамплін для доступу до стипендій, курсів і університетів. В Албанії Інститут Конфуція при Тиранському університеті, де Керная вивчала китайську мову й отримала допомогу в поданні заявки на стипендію, позиціонує себе як «неурядовий, некомерційний освітній інститут», що співпрацює з Пекінським університетом іноземних мов. Він пропонує стипендії й допомагає студентам подавати заявки як у конкретні університети, так і на федеральному та національному рівнях у Китаї. Такі інститути є всюди на Західних Балканах, окрім Косова, незалежність якого Китай не визнає, а тому не має там офіційної присутності.
Окремий пласт цієї історії медійне підсилення. Через те, що китайські й місцеві балканські установи не публікують даних, немає публічної статистики, яка б показувала, скільки балканських студентів навчається в Китаї. Але відомо інше: Радіо Свобода з’ясувало, що кілька албанських студентів, які навчаються в Китаї, з’являлися в китайських державних медіа, зокрема в албанській редакції China Radio International (CRI), що входить до складу головної державної телерадіокомпанії Китаю CGTN, де вони позитивно відгукувалися про свій досвід. Це не випадкова деталь: якщо студент стає героєм державного медіа, він перетворюється на елемент комунікаційної стратегії.
У Косові, попри відсутність офіційної співпраці, тема все одно існує через окремих студентів, часто з діаспори в Європі та Північній Америці. Влера Келменді, яка народилася в Косові та мігрувала до Норвегії, в інтерв’ю місцевому телеканалу ATV у 2025 році розповіла, що вибрала Китай з цікавості, і описала дуже позитивний досвід перебування там. Вона має понад 16 тисяч підписників у TikTok і охоплює аудиторію в Косові, де громадська думка щодо Китаю залишається переважно негативною. Келменді відмовилася давати інтерв’ю Радіо Свобода, але сама присутність такого каналу демонструє, що навіть без дипломатичної інфраструктури виникає інформаційний міст.
Директор Інституту Конфуція в Тирані Чжен Баогуо визнав зростання інтересу з боку косовських студентів і сформулював позицію без дипломатичних обхідних формул: «Ми були б раді бачити студентів з Косова, які вивчають китайську мову», – сказав він і додав: «Якщо вони зацікавлені, ми зробимо все можливе, щоб створити для них можливості». Фактично це сигнал: навіть за відсутності офіційної присутності Пекін намагається працювати з попитом через сусідні країни.
У Північній Македонії шлях до Китаю для 26-річного Кадіра Ісмайлі був значно простішим. Він отримав китайську державну стипендію на навчання в магістратурі в провінції Юньнань завдяки допомозі посольства. Як і інші учасники цього явища, він монетизує увагу й вибудовує довіру аудиторії через повсякденні спостереження: зібрав понад 31 тисячу підписників у TikTok і пояснює принцип просто: «Я починав вести TikTok для справ, але якщо бачу щось цікаве тут публікую». А реакцію вдома описує як зрушення уявлень: «Вдома люди кажуть, що не уявляли, яким Китай є насправді». За останнє десятиліття близько 100 македонських студентів навчалися в Китаї за мовними та університетськими програмами. Дослідження аналітичного центру Estima зі Скоп’є фіксує: «сприйняття Китаю в Північній Македонії є неоднозначним, але більш позитивним серед людей, які мали безпосередній досвід взаємодії з Китаєм». За даними Estima, кількість китайських стипендій для студентів Північної Македонії з 2005 року зросла.
Подібні програми розвиваються й у інших країнах. З доповіді Центру аналізу європейської політики відомо, що з 2015 року в Чорногорії діє Інститут Конфуція, і за цей період до Китаю спрямували понад 100 студентів. У Боснії і Герцеговині існує офіційна угода про обмін студентами, а програми, профінансовані Китаєм, продовжують розвиватися, зокрема через Університет Східного Сараєва, де понад 170 студентів взяли участь у обмінах.
Одна з цих історій 23-річна Ана Ясаревич, яка навчалася на факультеті китайської мови Університету Східного Сараєва й провела минулий рік в Університеті Ухань. Її перше враження звучить як типова реакція на радикально іншу систему: «Коли ми приїхали, це було трохи культурним шоком, тому що все було зовсім іншим». Але далі йде оцінка, яка працює на формування довіри: «Мені там сподобалося, хоча я розумію, що багатьом не подобається, як там все влаштовано», – сказала вона. І ще одна деталь, яка для багатьох аудиторій є вирішальною: «Я побувала в багатьох містах, подорожувала країною і всюди почувалася у безпеці». Після завершення університету вона планує вступити на магістратуру в Китаї.
Актуально
Усі ці історії складаються у спільний механізм. Китай пропонує освіту як можливість і одночасно отримує людей, які потім відтворюють бажаний образ країни через власний досвід. Владисавлєв прямо порівнює цей підхід із найефективнішою моделлю м’якої сили: «Китай бере приклад з країни, яка найкраще використовує м’яку силу: США». І саме це пояснює, чому ставка робиться не лише на великі інфраструктурні проєкти, які завжди привертають увагу й критику, а й на освітні траєкторії, що виглядають нейтральними й корисними.
Для Балкан ця історія не зводиться до симпатій або антипатій до Китаю. Молодь бачить у програмах реальний шанс навчитися мови, отримати диплом, побудувати кар’єрний маршрут. Але для Європи в ширшому сенсі питання інше: як змінюється регіональна оптика, коли покоління, що формує своє бачення через досвід і соцмережі, дедалі частіше говорить про Китай як про місце можливостей, а не загроз. І як довго цей «тихий університетський фронт» працюватиме на те, щоб економічні та політичні інтереси Пекіна отримували менш жорсткий опір у країнах, які ще недавно здавалися для цього несприйнятливими.
About the Author
Читати також:
Китай, Росія й новий геополітичний баланс: що насправді означає “неприйнятність поразки РФ” 
Тиха недовіра: що ФСБ насправді думає про Китай 
Угода під тиском: що стоїть за новим торговельним пактом США та Британії і чому тут з’являється Китай 
Газ без майбутнього: як «Газпром» втрачає ринки, доходи і вплив
