Мита США проти Європи через Гренландію: політичний ультиматум Дональда Трампа
Заяви Дональда Трампа щодо запровадження мит проти європейських країн у разі відмови «передати» Гренландію США виходять далеко за межі торговельної політики. Йдеться не про економічний спір і навіть не про класичний дипломатичний тиск. Це спроба використати економічні інструменти як форму прямого політичного примусу союзників, що є принципово новим і небезпечним сигналом для всієї системи трансатлантичних відносин.
У першій хвилі заяв Трамп лише окреслював наміри. Він публічно говорив про стратегічну важливість Гренландії для національної безпеки США, апелював до присутності Росії та Китаю в Арктиці й допускав різні сценарії отримання контролю над островом від купівлі до силового тиску. У цих заявах ще залишався простір для маневру, інтерпретацій і дипломатії. Формально мова йшла про інтерес, а не про примус.
Друга частина, оприлюднена вже зараз, змінила характер ситуації. Трамп не просто підтвердив претензії США на Гренландію, а прив’язав до них конкретний і чіткий механізм покарання. Оголошення про запровадження 10-відсоткових мит з 1 лютого 2026 року, а згодом 25-відсоткових з 1 червня, прямо пов’язане з вимогою «повної й остаточної купівлі Гренландії». Це вже не риторика, а ультиматум, зафіксований публічно. Ключове тут навіть не саме мито, а логіка, яку пропонує Білий дім. Суверенітет території союзної держави вперше відкрито поставлений у залежність від торговельних поступок. Фактично Трамп пропонує Європі обмін: економічний доступ до американського ринку в обмін на територіальне рішення, яке не належить до компетенції ні США, ні інших європейських столиць, окрім Данії та самої Гренландії.
Аргументація американського президента будується на кількох тезах. Перша США нібито десятиліттями «субсидували» Європу та Данію, а тепер мають право вимагати компенсації. Друга Данія, мовляв, не здатна самостійно захистити Гренландію. Третя Росія і Китай становлять загрозу, яку Європа не контролює. Жодна з цих тез не витримує серйозного правового аналізу, але всі вони добре працюють у внутрішньополітичному дискурсі США. Реакція Європи була швидкою і показовою. Франція, Швеція, Велика Британія та Європейський Союз зайняли скоординовану позицію, чітко назвавши такі дії неприйнятними. Важливо, що відповідь була не емоційною, а системною: акцент на суверенітеті, міжнародному праві й колективній безпеці в межах НАТО. Окремо прозвучала і позиція самої Гренландії, яка недвозначно заявила про свій вибір на користь Данії, ЄС і Північноатлантичного альянсу.
«Час для дій» проаналізував усю публічно доступну інформацію і заяви обох сторін, і ключовий висновок тут полягає не в долі конкретного острова. Якщо економічні санкції починають використовуватися як інструмент примусової зміни кордонів, це створює прецедент, який виходить далеко за межі Арктики. Саме тому за цим конфліктом уважно стежать не лише в Брюсселі, а й у Москві та Пекіні.
Навіть якщо запровадження мит буде відкладене, переглянуте або використане як важіль для торгу, шкода вже завдана. Трансатлантичні відносини вперше за багато десятиліть опинилися в ситуації, коли один із ключових гравців відкрито застосовує логіку ультиматумів до союзників. Це підриває довіру, послаблює колективну безпеку і змінює уявлення про передбачуваність західного світу. У цій історії Гренландія є радше приводом, ніж справжньою метою. Насправді йдеться про тест меж допустимого. І поки Європа демонструє єдність, головне питання полягає не в тому, чи віддадуть Гренландію, а в тому, чи вдасться зберегти принцип, за яким території не продаються під тиском, а безпека не будується на торговельних ультиматумах.
About the Author
