Українсько-польські відносиниі: між солідарністю, втомою і пам’яттю про минуле
За майже чотири роки повномасштабної війни взаємне сприйняття українців і поляків помітно змінилося. Емоційна близькість і відчуття спільної загрози, які визначали перші місяці після 24 лютого 2022 року, поступово поступилися складнішій, суперечливій картині. Підтримка України в польському суспільстві зберігається, але вона вже не є безумовною і дедалі частіше супроводжується втомою, скепсисом і поверненням до болючих історичних тем.
Про це свідчать результати нового дослідження громадської думки, презентованого під час експертної дискусії у Жовква місті, яке саме по собі є символом багатошарової українсько-польської історії. Сам формат зустрічі розмова про співпрацю прикордонних громад, роль місцевого самоврядування і вплив історичної пам’яті задав рамку для аналізу не лише цифр, а й причин, що стоять за ними.
На початку повномасштабної війни позитивні зміни у ставленні українців до поляків були майже тотальними. У 2022 році 75% українських респондентів заявляли, що їхня думка про поляків покращилася, і лише 1% говорив про погіршення. Через три роки картина інша. У 2025 році лише 27% українців зазначили покращення ставлення, у 53% воно не змінилося, а частка тих, у кого думка погіршилася, зросла до 17%. Цей зсув відбувався поступово і був пов’язаний не з одним фактором, а з накладанням кількох процесів від побутових конфліктів і економічної конкуренції до політичних рішень на кордоні. Польське суспільство демонструє схожу динаміку, хоча стартові позиції були іншими. У 2022 році позитивне ставлення до українців декларували 39% поляків, негативне 22%. Сьогодні позитив зберігається у 43%, але негатив зріс до 35%. Ці цифри не означають різкого розвороту, але вони показують чітку тенденцію до поляризації. Допомога Україні з елементу національної гордості дедалі більше перетворюється на джерело внутрішньої напруги.
Особливо виразно це видно у ставленні до українських біженців. Якщо на початку війни допомога сприймалася як моральний обов’язок, то нині 26% поляків заявляють, що взагалі не готові допомагати у разі нової хвилі біженців, ще 18% готові робити це лише обмежено. Активну допомогу декларують 14%, а стриману 26%. Питання державної підтримки також втратило консенсус: лише 35% поляків вважають, що Польща повинна й надалі підтримувати українських біженців, тоді як 39% переконані, що цього робити не потрібно. Водночас особистий контакт залишається найефективнішим чинником зменшення упереджень. Там, де поляки і українці живуть в одному населеному пункті, рівень прихильності сягає 70%, серед колег по роботі 67%, серед сусідів 66%. 69% поляків заявляють, що особисто знають когось з українців, 22% працюють або навчаються разом з ними. Ці дані показують, що щоденна взаємодія часто руйнує узагальнені страхи й стереотипи, навіть якщо загальний інформаційний фон стає напруженішим.
Окремий пласт напруги формує історична пам’ять. Понад 40% польських респондентів, як і в попередні роки, вважають, що в історії польсько-українських відносин були події, за які українці сьогодні мають відчувати провину перед поляками. Для багатьох поляків, особливо віком 45–65 років, події на Волині залишаються не абстрактною сторінкою з підручника, а емоційною спадщиною, яка впливає на сучасне сприйняття України. Для польського суспільства постать Степана Бандери в Польщі сприймається виключно як символ злочину, тоді як в Україні має інший історичний і політичний статус. Відсутність спільного наративу тут перетворюється на джерело побутових конфліктів. Питання ексгумації та поховання жертв Волинської трагедії залишається для польського суспільства одним з ключових маркерів «незавершеного минулого». 57% опитаних поляків вважають, що Україна повинна швидше надавати дозволи на ексгумацію та належне поховання останків. 27% підтримують відкладення цього процесу до завершення бойових дій, 7% переконані, що до цього питання не слід повертатися, а 9% не мають сформованої позиції. Ці цифри демонструють не лише вимоги до української сторони, а й внутрішню неоднорідність польської громадської думки.
Українські респонденти, зі свого боку, теж апелюють до історичної пам’яті. Близько 30% українців вважають, що поляки мають відчувати провину перед українцями за події минулого. У західних областях цей показник зростає до 45%. Водночас 54% українців підтримують ідею взаємного вибачення як кроку до поліпшення відносин, тоді як 40% не бачать у вибаченнях сенсу. Ще третина опитаних українців заявляє, що не бачить суттєвих суперечок у польсько-українських відносинах, що вказує на значний розрив у сприйнятті проблеми всередині самого українського суспільства.
Економічні чинники додають ще один рівень складності. Конкуренція за робочі місця, соціальні виплати, житло, місця у школах і дитячих садках, а також відкриття ринку Європейського Союзу для української агропродукції стали подразниками для частини польського суспільства. До цього додається мовний фактор: використання російської мови частиною українців у Польщі часто сприймається негативно і переноситься на всіх вихідців з України, незалежно від їхнього походження чи позиції щодо війни. Попри все це, стратегічний вимір відносин залишається стабільним. 88% українців сподіваються на підтримку Польщі під час війни, а більшість поляків продовжують бачити в українцях сусідів і жертв російської агресії. 64% поляків визначають українців саме як сусідів, 62% як жертв війни, 31% як союзників або економічних партнерів, хоча 33% уже сприймають їх як конкурентів. Водночас значна частина українців переконана, що Росія цілеспрямовано використовує інформаційні та політичні інструменти для погіршення українсько-польських відносин.
Зміна настроїв не означає розриву. Вона радше свідчить про перехід від екстремальної солідарності воєнного шоку до складнішої, менш емоційної фази співіснування. Польське суспільство дедалі частіше вимагає політики, що ґрунтується на аналізі наслідків, а не лише на моральних імпульсах. Українське суспільство, у свою чергу, гостріше реагує на будь-які прояви недовіри чи обмежень з боку найближчого союзника. У цій ситуації саме локальні практики співпраці спільні культурні події, робота з пам’яттю, контакти між громадами залишаються найбільш дієвим інструментом зниження напруги. Досвід прикордонних регіонів показує, що там, де є регулярне спілкування і спільні проєкти, історичні травми не зникають, але перестають визначати щоденне життя. І саме від того, чи зможуть ці практики вийти за межі окремих міст і гмін, залежить, чи збережуть українсько-польські відносини баланс між пам’яттю, солідарністю і взаємною втомою.
About the Author
Читати також:
Що змінюється для українців у липні: допомога, аптеки, статус ВПО та нові правила 
Тимчасовий захист українців у Польщі: що змінюється і чого чекати 
Далекобійна зброя для України: як змінюється стратегія війни та позиція США 
Серпень-2025: соціальні ініціативи, цифрові рішення й нові загрози, що змінюється для українців
