Коли людина просто зникає, як насильницькі викрадення стали інструментом контролю на окупованих територіях
На окупованих Росією територіях України зникнення людей більше не виглядають як поодинокі злочини, вчинені окремими силовиками. Усе вказує на інше йдеться про відпрацьовану систему, яка працює як інструмент залякування, придушення будь-якої незгоди і тотального контролю над місцевим населенням. Людина може вийти з дому і не повернутися. Родичі спочатку не знають нічого. Потім місяцями оббивають пороги різних інстанцій, отримують мовчання або однакові відписки. А згодом інколи дізнаються, що близька людина вже перебуває в ув’язненні, хоча спочатку її взагалі ніхто нібито не затримував. «Час для дій» проаналізував задокументовані свідчення і картина вимальовується дуже чітка насильницькі зникнення на окупованих територіях мають системний, скоординований і професійно організований характер.
Передусім вражає сама механіка викрадень. Це не хаотичні затримання під час обшуків і не випадкові епізоди, коли силовики діють спонтанно. Людей забирають групами, швидко, злагоджено, із застосуванням транспорту без розпізнавальних знаків, маскування, форми без шевронів, балаклав і зброї. Усе це більше схоже на спецоперацію, ніж на формальне затримання в межах будь-якої правової процедури. Ті, хто приходять по людину, часто взагалі не називають себе і не пояснюють причин своїх дій. Жодних документів не залишають. Права на захист не дають. Адвоката не допускають. Людину просто вивозять.
Найтиповіший сценарій виглядає однаково. Спочатку приходять додому. Проводять обшук. Забирають телефони, комп’ютери, цифрові носії, документи. Після цього людину вивозять нібито для «перевірки», не повідомляючи, куди саме і в якому статусі. І з цього моменту вона зникає. Для родичів, сусідів, знайомих, а формально і для самої окупаційної системи. Бо далі різні структури починають заперечувати свою причетність або взагалі не дають змістовної відповіді. Але викрадення відбуваються не лише вдома. Людей забирають на блокпостах, просто на вулицях, з автомобілів. Особливо показовий опис схеми із залученням дорожніх служб автомобіль зупиняють, а потім під’їжджає мікроавтобус з людьми в масках, які пересаджують жертву. Далі мішок на голову, скотч, побиття під час транспортування, повна ізоляція. Це вже не прихований тиск, а відкрита практика насильства, яка демонструє людині у неї більше немає жодного захисту.
Окремо важливо, хто саме стоїть за цими діями. У свідченнях і зібраних даних ключова роль постійно відводиться Федеральній службі безпеки Росії. Саме ця структура, за наявною інформацією, виступає головним виконавцем операцій із насильницьких зникнень. Йдеться передусім про управління ФСБ у Криму і Севастополі, але також згадуються інші підрозділи, включно з прикордонним управлінням і невстановленими групами ФСБ. Деякі випадки пов’язують із прибуттям оперативних груп із Москви. Це важливо, бо така географія і повторюваність дій свідчать система не локальна, не випадкова і не залежить лише від ініціативи виконавців на місцях. Не менш показовими є місця, куди доставляють викрадених. Серед них називають підвальні приміщення в будівлі кримського управління ФСБ, слідчий ізолятор у Сімферополі, який повністю контролюється цією службою, а також підвали на Запорізькій атомній електростанції. Це означає, що викрадення не закінчується в момент вивезення людини. Далі починається другий етап ізоляція, приховування, тиск і часто катування.
Саме механізм приховування робить цю систему особливо жорстокою. Родичі звертаються до поліції, до слідчих, до інших структур, але відповіді або немає, або вона формальна. На першому рівні окупаційні правоохоронні органи часто просто не порушують справ і не реагують на заяви. На другому рівні ФСБ заперечує сам факт затримання або прикривається захистом персональних даних. Причому в деяких випадках родичі отримують однакові шаблонні відповіді знову і знову, місяцями. Це не виглядає як бюрократична байдужість. Це виглядає як усвідомлена політика стирання слідів.
«Одним із найпереконливіших доказів системності насильницьких зникнень є злагодженість, з якою всі органи окупаційної влади приховують інформацію від родичів зниклих»
У цій системі дуже важливе місце займають катування. За зафіксованими даними, їх застосовують у переважній більшості випадків, причому дуже рано у перші години або дні після викрадення. Це означає, що насильство не є «перегином» окремих виконавців. Воно закладене в сам механізм. Людину спочатку повністю ізолюють, позбавляють будь-якого статусу і доступу до зовнішнього світу, а потім ламають фізично і психологічно, щоб отримати потрібні «зізнання» або свідчення.
«Катування використовуються для швидкого психологічного та фізичного зламу особистості, створення стану повної підконтрольності та усунення будь-якого опору»
Після цього часто настає третій етап легалізація вже в російській каральній логіці. Тобто спочатку людину викрадають без жодних правових підстав, а вже потім, після тиску і катувань, затримання починають оформлювати як офіційне. З’являється справа, виникає обвинувачення, створюється видимість законності. Насправді ж формальна процедура лише прикриває насильство, яке відбулося раніше.
Один із найнебезпечніших аспектів цієї практики примус називати інших людей із проукраїнською позицією. Це означає, що репресія спрямована не лише проти однієї конкретної жертви. Вона працює на розрив зв’язків усередині громади. Людина під тортурами може назвати інших, аби припинити біль. Так запускається ланцюг нових викрадень, а разом із ним підозра, страх, руйнування довіри між сусідами, знайомими, колегами. Для окупаційної влади це особливо вигідно суспільство, в якому люди бояться одне одного, значно легше контролювати. Саме тому насильницькі зникнення на окупованих територіях не можна розглядати лише як грубе порушення прав людини окремими силовиками. Йдеться про продуманий інструмент управління. Його завдання не лише знайти, ізолювати чи покарати конкретну людину. Його завдання ширше змусити мовчати інших, паралізувати горизонтальні зв’язки між людьми і показати, що будь-хто може зникнути без сліду.
У цій практиці є все, що характерне для репресивної системи таємне викрадення, позбавлення права на захист, відмова повідомляти місце перебування, заперечення самого факту затримання, застосування катувань, а потім псевдозаконне оформлення вже після насильства. Усе це разом утворює не хаос, а чітко вибудувану модель. І головний висновок тут жорсткий, але очевидний на окупованих територіях викрадення людей стали не наслідком беззаконня, а способом його організації. Це механізм, за допомогою якого окупаційна влада утримує контроль через страх, невизначеність, ізоляцію і руйнування людської довіри. Саме тому кожне таке зникнення це не лише трагедія однієї родини, а частина ширшої системи тиску на все суспільство.
About the Author
Читати також:
Конфіскація житла на окупованих територіях: як Росія змінює правила 
«Альпійське розлучення». Як небезпечна форма приниження у стосунках перетворилася на вірусний тренд у соцмережах 
Антишахедна система оборони: як ЗСУ нарощують спроможності боротьби з дронами 
«Брудна бомба» як інструмент тиску, навіщо Кремль знову розганяє ядерну тему
