Чому українці не повертаються з-за кордону: аналіз четвертого року війни
Четвертий рік війни. Із перших місяців повномасштабного вторгнення мільйони українців виїхали за межі країни в пошуках безпеки. Спочатку з одним запитом: повернутися, як тільки вщухне. Але сьогодні дедалі частіше ми чуємо інше. Повернення більше не звучить як план. Воно звучить як припущення. І в цій зміні глибока тріщина, яку не можна ігнорувати.
Понад п’ять мільйонів людей. Понад п’ять мільйонів окремих сценаріїв
За офіційними даними ООН, у 2024 році за межами України залишалося понад 5,2 мільйона українських біженців. За підсумками року 443 тисячі українців виїхали і не повернулися. Це утричі більше, ніж роком раніше. Загалом за час війни не повернулося щонайменше 3 мільйони громадян.
Це не просто цифра. Це мовчазна відповідь на невимовне запитання: що втратила Україна за роки війни, крім територій?
Бо разом із людьми поїхали навички. Поїхли податки. Поїхали історії майбутнього, які мали би народитися тут.
«Так, я повернусь». Але якщо спитати глибше вже ні
Олексій Антипович, директор соціологічної групи «Рейтинг», чітко формулює проблему:
«Люди спершу кажуть: ми плануємо повертатися. Але щойно запитуєш: коли, за яких умов, як з’ясовується, що це не так. Людина вже вкорінилася у новому житті».
Це підтверджує і дослідження Центру економічної стратегії. За їхніми даними:
- лише 43% українців за кордоном заявляють, що розглядають повернення;
- з них тільки 20% впевнені, що справді повернуться;
- решта вагаються або вже будують інше життя.
Це означає: війна стала не лише тимчасовим викликом. Вона стала каталізатором довгострокової міграції.
Чому не повертаються: не через відсутність патріотизму, а через відсутність гарантій
Найчастіші причини, які називають біженці:
- Небезпека: поки тривають обстріли, люди не готові ризикувати життям родини.
- Житлове питання: багато хто втратив дім або не має куди повертатися.
- Економічна невизначеність: зарплати в Європі стабільні, в Україні нестабільні або мізерні.
- Освітні системи: діти вже інтегровані в європейські школи, мовні середовища, кола спілкування.
- Психологія виживання: після кількох років життя в безпеці повернення в країну, де триває війна, сприймається як загроза навіть якщо вона рідна.
Актуально
Хто ці люди? І чим вони відрізняються?
Аналітики ЦЕС виділяють чотири типи українців за кордоном:
- Патріоти (28%) емоційно пов’язані з Україною, живуть війною, передають донати, волонтерять. Серед них 86% планують повернення. Але часто це люди старшого віку або без родинних зобов’язань у Європі.
- Класичні біженці (22%) здебільшого жінки з дітьми, які виїхали в перші тижні війни. Їхнє повернення можливе, але тільки після гарантій безпеки.
- Квазітрудові мігранти (25%) ті, хто доєднався до війни, вже маючи досвід роботи за кордоном. Вони швидко адаптувалися, знайшли роботу й не планують повернення.
- Переселенці з прифронтових зон (26%) травматизовані, без житла, іноді без родин. Вони часто хочуть повернутися, але не мають куди.
Ці групи не ворогують. Вони різні. І політика держави має бути чутливою до кожної з них.
Повернення можливе. Але не на заклик. А на умови
Усі розмови про «повернення українців» поки лишаються в теорії. Немає стратегій. Немає програм. Немає чіткого сигналу: ми вас чекаємо, і ось як ми це доводимо.
Що могло би змінити ситуацію:
- Цільові програми повернення: з компенсаціями, житлом, гарантіями роботи.
- Платформи реінтеграції: освітні, податкові, адміністративні рішення.
- Визнання досвіду діаспори: не як «виїхали», а як «залишились з Україною, де б не були».
- Публічний діалог без осуду: не “повертайтесь, бо зрадники”, а “ми готові вас прийняти коли будете готові”.
Питання не в тому, чому не повертаються. Питання чому їм немає куди
Це не трагедія. Це дзеркало. Дзеркало, у якому ми бачимо, що ще не зробили. Не збудували житло. Не створили гарантії. Не запропонували майбутнього.
Повертаються не туди, де «можна». А туди, де є сенс. І поки цей сенс не буде сформульований у діях Україна мовчатиме. А мовчання це теж відповідь.
Вони не зникли. Вони не зрадили. Вони не втекли. Вони чекають, поки країна скаже: я готова тебе прийняти не тому, що мушу, а тому що хочу і знаю, як.
About the Author
