Як РПЦ карає тих, хто не прийняв агресію проти України
Історія отця Олексія Умінського показує, як у Російській православній церкві підтримка війни проти України перетворилася на перевірку лояльності. Понад 20 років він служив настоятелем храму в центрі Москви, мав свою парафію, духовний авторитет і довгу історію служіння. Але для церковної системи цього виявилося недостатньо, коли він відмовився читати молитву, яка фактично вписує війну Росії проти України в релігійну мову. Його усунення від служіння і подальше позбавлення сану зайняли близько десяти днів. За кілька днів до православного Різдва 2024 року Умінського викликали до відповідального за район протоієрея. Там йому вручили указ про відсторонення від служіння. Менш ніж за годину він уже стояв перед дисциплінарним комітетом, члени якого не представилися, але вимагали пояснити, чому священник не читає молитву на підтримку війни під час богослужінь.
Справа Умінського не є окремою історією одного священника. Вона стала частиною ширшого процесу, у якому Московський патріархат карає духовенство за незгоду з війною, підтримку України або навіть за відмову брати участь у церковному виправданні агресії. За даними міжнародної моніторингової групи «Християни проти війни», близько 50 російських православних священників зазнали переслідувань через свою позицію щодо війни Росії проти України. Центральним елементом цієї історії стала молитва за «Святу Русь». Її створив патріарх Кирило, який відкрито підтримує Володимира Путіна і повномасштабне вторгнення в Україну. У молитві йдеться про тих, хто нібито «повстав проти Святої Русі», а також міститься прохання до Бога дарувати перемогу. Тобто мова війни переноситься у храм і подається не як політичне рішення Кремля, а як духовна боротьба. Саме тому відмова читати цю молитву стала для РПЦ не дисциплінарною дрібницею, а знаком непокори. Коли Умінського запитали, чому він не читає її, він відповів, що не знає, що таке «Свята Русь». У цій відповіді не лише богословський сумнів, а й відмова приймати конструкцію, у якій напад на Україну прикривається сакральними словами.
Для Московського патріархату така позиція небезпечна, бо вона руйнує нав’язану картину війни. Якщо священник не визнає молитву за війну частиною служіння, він фактично ставить совість вище за церковний наказ. А в нинішній системі РПЦ совість, яка суперечить лінії патріархії, сприймається як загроза. Процедура проти Умінського виглядає показово. Його відсторонили швидко, без прозорого розгляду, без зрозумілого захисту, з вимогою негайно зняти хрест. Після Різдва його почали викликати до церковного суду щодо можливого позбавлення сану. Він не з’явився, бо отримав попередження від колеги-священника, що після церковного суду його можуть заарештувати. Згодом стало відомо, що патріарх Кирило схвалив рішення про позбавлення його сану за відмову читати молитву за «Святу Русь». Ця система дуже схожа на російську державну репресивну модель. Формально існує суд, формально є процедура, формально ухвалюється рішення. Але для людини, яка потрапила під тиск, майже не залишається простору для захисту. Рішення виглядає визначеним ще до початку розгляду.
Про непрозорість церковних судів говорять і інші священники, які пройшли через переслідування. Андрій Кураєв, якого також карали за критику війни, пояснював, що в церковній системі немає повноцінного процесуального порядку. Людину можуть викликати на розгляд, але вона не завжди розуміє, у чому саме її звинувачують, кого можуть викликати як свідків, хто має право на захист і чи можна привести адвоката. Проблема не лише в суворості покарання, а в самій природі такого «суду». Судді залежать від єпископа, продовжують служити у звичайних парафіях і не мають незалежного становища. У такій системі дисциплінарний розгляд стає не пошуком справедливості, а механізмом утримання контролю.
Історія Володимира Селявка з Литви підтверджує, що переслідування не обмежуються територією Росії. Кілька представників духовенства Литовської єпархії РПЦ були покарані за виступи проти війни. Селявка позбавили сану разом із колегами з головного російського православного собору у столиці країни, яка входить до НАТО та ЄС. Він вважає, що переслідування могли бути ініційовані тим самим церковним діячем, який потім впливав на їхню долю під час церковного процесу. Покарання таких священників має не лише формальний вимір. Для них втрата сану означає розрив із парафією, людьми, служінням, частиною власного життя. Умінський порівнює розлуку зі своєю московською громадою з розлукою з родиною. Селявко говорить про втрату людей, яких хрестив, вінчав, підтримував у горі, а тепер частина з них не вітається з ним і переходить на інший бік вулиці. Саме в цьому найбільша жорстокість церковного покарання. Воно б’є не тільки по статусу, а й по зв’язках, пам’яті, довірі, всьому життєвому шляху людини. Священник, який відмовився підтримувати війну, втрачає не лише місце служіння. Він часто втрачає спільноту, родинні стосунки, доступ до місць, які були частиною його особистої історії. Після того як внутрішні механізми РПЦ не дали шансів на справедливе оскарження, частина позбавлених сану священників звернулася до Вселенського патріарха Варфоломія. Він відновив Кураєва, Умінського та Селявка у священницькому сані. Це рішення має не лише особисте, а й ширше церковне значення. Воно показує, що вироки Московського патріархату не є остаточними для всього православного світу. Для РПЦ це болючий сигнал. Війна Росії проти України ще більше загострила її конфлікт із Константинополем. Московський патріархат вимагає повного підкорення своїй лінії, але Вселенський патріархат фактично визнає священник не має бути позбавлений сану лише за те, що не погодився молитися за війну. Ця історія оголює головне у нинішній РПЦ антивоєнна позиція стала не моральним вибором, а підставою для переслідування. Там, де церква мала б залишати людині простір для совісті, вона вимагає політичної покори. Там, де молитва мала б бути зверненням до Бога, її перетворюють на інструмент підтримки воєнної ідеології.
Священники, які відмовилися читати молитву за «Святу Русь», не стали політичними опозиціонерами в класичному розумінні. Вони зробили те, що для священника мало б бути природним не погодилися освячувати війну. Але саме це виявилося неприйнятним для системи, яка дедалі менше відрізняє церковну дисципліну від державної лояльності. Історії Умінського, Селявка, Кураєва та інших показують, що всередині російського православ’я залишаються люди, які не готові підміняти віру підтримкою агресії. Їх небагато, їх карають, їх відсікають від громад і змушують починати життя заново. Але їхній вибір має значення, бо він показує навіть у системі, яка намагається говорити одним голосом із Кремлем, залишається простір для особистої відповідальності. Для України ця історія важлива не лише як свідчення внутрішньої кризи РПЦ. Вона показує, як російська війна проникає в релігійні інституції, змушує священників обирати між наказом і совістю, між посадою і правдою, між належністю до системи й відмовою благословляти насильство. І саме цей вибір стає межею, яку частина духовенства все ж не погодилася перейти.
About the Author
Читати також:
Санкції ЄС проти Китаю: як Захід реагує на технологічну підтримку Росії у війні проти України 
Парад 9 травня без сили, як війна проти України змінює головний символ путінської Росії 
НБУ оцінив ризики для України через війну на Близькому Сході 
Санкції проти Лукашенка та нова політика України щодо Білорусі
