Українська освіта під час війни, як держава намагається зберегти якість знань і повернути дітей до школи
Українська освіта вже п’ятий рік працює в умовах повномасштабної війни. Це не тимчасовий збій, який можна пережити кількома короткими рішеннями. Це довгий період, у якому школа, університети, професійна освіта, вчителі, діти й батьки щодня пристосовуються до тривог, руйнувань, евакуації, онлайн-навчання, браку кадрів і втоми. Формально навчальний процес збережено. Але головне питання тепер не тільки в тому, чи вчаться діти. Головне питання якою є якість цього навчання і що буде з поколінням, яке дорослішає під час війни.
Час для дій проаналізував, що українська освіта зараз перебуває між двома великими завданнями. Перше – забезпечити дітям доступ до навчання там, де це взагалі можливо. Друге – не допустити, щоб роки війни перетворилися на глибоку прогалину в знаннях, соціальному розвитку й мотивації. Освітні втрати вже стали одним із найсерйозніших наслідків війни для країни, хоча їх не завжди видно одразу. Втрата уроків, постійні переривання, навчання з дому, технічні проблеми, ізоляція від однокласників і нестача живого контакту з учителем поступово впливають на дитину не менше, ніж самі оцінки в журналі.
Найскладніше те, що освітні втрати не обмежуються програмою з математики, фізики, української мови чи історії. Дистанційне навчання б’є по тому, що школа дає поза підручниками: дисципліні, спілкуванню, здатності працювати в групі, впевненості, мотивації та відчуттю нормального життя. Для молодших школярів це особливо болісно, бо вони тільки вчаться бути учнями. Їм потрібно не лише засвоїти букви, числа чи правила, а й навчитися слухати, ставити запитання, працювати в класі, взаємодіяти з іншими дітьми. Якщо перші роки школи проходять через екран, ці навички формуються важче. Для підлітків проблема інша. Частина з них уже може самостійніше вчитися, але саме в цьому віці особливо важливі спілкування, групова робота, самоідентифікація, відчуття приналежності до середовища. Тривала ізоляція, навчання з дому, відсутність позашкільного життя і постійна небезпека створюють ризики не лише для знань, а й для психологічного стану. Тому повернення дітей до очного навчання є не формальною метою, а спробою повернути їм нормальні умови розвитку. Саме цим пояснюється ставка держави на укриття й підземні школи. Підземна школа в українських умовах стала не символом надзвичайності, а способом повернути дітям звичайний навчальний день там, де звичайна школа більше не гарантує безпеки. За озвученими даними, понад 100 таких закладів уже збудовані й працюють, ще понад 100 перебувають на різних етапах будівництва. Загалом ідеться приблизно про 220 підземних шкіл, які мають створити безпечне середовище для дітей, насамперед у прифронтових регіонах. Це дуже дорогі проєкти. Школа на 500-1000 дітей може коштувати від 80 до 120 мільйонів гривень. Але вартість тут треба оцінювати не лише як будівництво приміщення. Йдеться про можливість для дітей бачити вчителів, працювати з обладнанням, їсти гарячу їжу, зустрічатися з однолітками, мати день, схожий на шкільний, а не лише набір онлайн-занять. Для прифронтових громад це також фактор утримання людей. Якщо в громаді є безпечна школа, родини мають більше підстав залишатися або повертатися.
Водночас онлайн-навчання не зникне. Понад 200 тисяч учнів продовжують навчатися дистанційно з різних причин. Частина живе в регіонах, де офлайн неможливий через безпеку. Частина це діти внутрішньо переміщених родин, які хочуть залишатися у своїх школах. Ще близько 60 тисяч дітей перебувають за кордоном, але залишаються в українській системі освіти. Для них дистанційне навчання часто є єдиним способом не втратити зв’язок з Україною. Цей зв’язок має стратегічне значення. Дитина, яка повністю випадає з української освіти, з часом дедалі важче повертається до українського освітнього простору. Тому держава підтримує українознавчий компонент, суботньо-недільні школи, культурні осередки, дистанційні формати й різні способи зарахування навчальних результатів з-за кордону. Це не вирішує всіх проблем, але дозволяє зберегти міст між дітьми за кордоном і Україною.
Окрема частина цієї дискусії вступ і НМТ. В умовах війни національний мультипредметний тест залишають у чинному форматі, бо він краще відповідає обмеженням безпеки, логістики, енергетики й доступу для дітей з тимчасово окупованих територій та з-за кордону. Водночас дискусії про складність НМТ не знімають головного тест став інструментом, який дозволяє проводити вступну кампанію навіть у воєнних умовах. Цьогоріч зареєстровано понад 350 тисяч учасників, і це свідчить про збережений інтерес до української освіти. Для університетів виклик інший. Україна входить у період, коли студентів ставатиме менше через демографію. Це означає, що конкуренція між закладами вищої освіти зростатиме, а слабші університети не зможуть виживати лише за рахунок звички або місцевого статусу. Якість освіти, сучасна інфраструктура, сильні викладачі й нормальне управління стають умовою виживання університету. Саме тому держава рухається до укрупнення мережі, об’єднання частини закладів, модернізації кампусів і залучення коштів на обладнання. Проблема в тому, що університетська мережа надто роздута. Багато державних університетів мають невеликий контингент студентів, а це ускладнює якісне навчання, наукову роботу й інвестиції в розвиток. Хороший університет потребує масштабнішого середовища, сильних кафедр, лабораторій, студентської спільноти й управлінської культури. Якщо заклад не може цього забезпечити, він програє конкуренцію не лише українським, а й європейським університетам.
Шкільна освіта має не менш складну кадрову проблему. Формальна кількість вакансій може бути не катастрофічною, але є прихований дефіцит, який видно в малих школах і в предметах, де бракує фахівців. Найбільша потреба в учителях англійської мови, природничих дисциплін, інформатики, математики, української мови й літератури. Якщо вчитель інформатики викладає фізику, а один педагог бере кілька несумісних предметів, школа може формально працювати, але якість знань падає. Саме тому питання малокомплектних шкіл не можна зводити лише до економії. Мала школа з невеликою кількістю дітей, нестачею вчителів і слабкою матеріальною базою часто не може дати таку саму якість освіти, як більший і краще укомплектований заклад. Держава підштовхує громади до оптимізації мережі, створення опорних шкіл і філій. Але цей процес має бути обережним. Дитина в селі чи маленькому містечку не повинна втратити доступ до освіти. Завдання полягає в іншому зробити так, щоб доступ був не лише формальним, а якісним. Підвищення зарплат учителям є ще одним елементом цієї політики. Бюджет освіти зріс, значна частина додаткових коштів спрямовується саме на оплату праці. З вересня зарплати мають зрости ще, і окрема увага приділяється молодим учителям. Це критично, бо частка педагогів до 30 років залишається низькою. Якщо молоді люди не бачать у школі професійної перспективи, кадрова проблема лише поглиблюватиметься. Без молодих фахівців школа не зможе оновлюватися, навіть якщо отримає нові лабораторії, автобуси чи укриття.
Війна також змінила саму логіку освітніх інвестицій. Держава змушена вкладати кошти не лише в підручники, лабораторії чи реформу Нової української школи, а й у те, що раніше не було базовою освітньою потребою: укриття, підземні школи, енергонезалежність, відновлення пошкоджених будівель, автобуси для безпечного довезення. Понад 400 закладів освіти зруйновано, понад 4000 пошкоджено. Пошкоджені також будівлі університетів. Це означає, що частина ресурсів іде не на розвиток, а на утримання системи від руйнування. Попри це, освіта не може жити лише логікою виживання. Україні потрібна школа, яка після війни дасть країні інженерів, медиків, учителів, технологів, управлінців і фахівців, здатних будувати сильну економіку. Особливо гостро стоїть питання природничих, математичних та інженерних напрямів. Якщо діти втрачають інтерес до цих предметів у школі, університети потім не отримують достатньо мотивованих абітурієнтів, а країна фахівців для оборони, промисловості, технологій і відбудови.
Головний виклик української освіти сьогодні не просто провести навчальний рік. Він у тому, щоб не знизити планку там, де війна щодня змушує її знижувати. Безпека, безумовно, є першою умовою. Але за нею має йти якість сильний учитель, нормальне середовище, сучасне обладнання, живе спілкування, зрозуміла траєкторія для учня і студента. Українська освіта витримала удар, який для багатьох систем став би руйнівним. Але наступний етап складніший. Тепер потрібно не лише зберегти навчання, а повернути йому повноцінність. Бо освіта під час війни це не другорядна сфера. Це питання того, якою буде Україна після війни і чи матиме вона людей, здатних її відновити, захистити й розвивати.
About the Author
Читати також:
Дорога освіта: як нові правила МОН змінюють контрактне навчання в Україні 
Дорога освіта-2025: як підвищення цін на контрактне навчання змінює доступ до вищої освіти в Україні 
Нинішні дев’ятикласники мають довчитися у своїх школах без переходу на 12-річне навчання 
Держава намагається вивести з тіні ринок цифрових перевезень
