Україна і Польща на межі нової історичної кризи, чому суперечка навколо УПА стала політичним ударом по союзництву
Українсько-польські відносини переживають один із найскладніших моментів від початку повномасштабної російсько-української війни. Формальним приводом став указ президента Володимира Зеленського про присвоєння Окремому центру спеціальних операцій «Північ» Сил спеціальних операцій ЗСУ почесного найменування «імені Героїв УПА». Але справжня напруга значно глибша Україна і Польща знову зіткнулися не лише через історію, а через те, як ця історія впливає на сучасну політику, безпеку, європейську інтеграцію та довіру між двома державами.
Указ був підписаний 26 травня. У документі зазначено, що рішення ухвалене «з метою відновлення історичних традицій національного війська», а також з огляду на виконання підрозділом завдань із захисту територіальної цілісності й незалежності України. Для Києва така логіка зрозуміла держава, яка веде війну за виживання, шукає символи тяглості власного спротиву. УПА в українському погляді це передусім частина боротьби за незалежну Україну, зокрема проти радянської влади. Для польської сторони УПА має зовсім інше прочитання. У польській історичній пам’яті ця назва нерозривно пов’язана з Волинською трагедією, яку Польща на офіційному рівні кваліфікує як геноцид проти польського населення на Волині. Саме тому рішення Києва у Варшаві сприйняли не як військову традицію, а як болючий політичний жест, пов’язаний із пам’яттю про жертв. Тут і виникає головний вузол проблеми. Один і той самий історичний символ для України та Польщі означає різні речі. Для України боротьбу за державність. Для Польщі пам’ять про трагедію. Якщо ці два виміри не розділяти, будь-яке рішення однієї сторони автоматично сприйматиметься іншою як заперечення її болю.
Реакція Польщі була різкою. Президент Кароль Навроцький розкритикував рішення Зеленського й заявив про намір ініціювати позбавлення українського президента Ордена Білого Орла. Капітула ордену вже обговорила цю пропозицію, а речник Навроцького Рафаль Леськевич повідомив, що позицію передано президенту, який ухвалить рішення в належний час. Це вже не просто символічний крок. Орден Білого Орла є найвищою державною нагородою Польщі, тому навіть сама ініціатива його позбавлення переводить історичну суперечку в площину міждержавного сигналу. Якщо таке рішення буде ухвалене, воно матиме не лише емоційний, а й зовнішньополітичний ефект. Саме на це звернув увагу міністр закордонних справ Польщі Радослав Сікорський. Його позиція показує, що в польській політиці немає повної єдності щодо ескалації навколо Зеленського.
«Я особисто вважаю, що це буде дивно, якщо виявиться, що, якщо звузити справу до живих, Орден Білого Орла має колишній канцлер Німеччини Герхард Шредер, який отримує гроші від Путіна, а не має його той, хто з Путіним воює».
Ця фраза важлива не лише як критика ініціативи Навроцького. Вона показує політичну непропорційність ситуації. Якщо президент країни, яка воює проти Росії, може втратити польську нагороду, тоді як її має політик, пов’язаний із російськими грошима, це створює складний сигнал для зовнішньої політики Польщі. Особливо в момент, коли Росія залишається головною загрозою для всієї східної частини Європи.
Найгостріша небезпека полягає в тому, що історична суперечка почала швидко перетворюватися на інструмент сучасного політичного тиску. Польські політики вже заявляють про можливість блокування вступу України до ЄС. Це принципово змінює масштаб конфлікту. Йдеться вже не про дискусію навколо пам’яті, а про потенційний вплив на стратегічний шлях України. Якщо питання історичної пам’яті буде перенесене в площину європейської інтеграції, конфлікт може стати значно небезпечнішим для Києва. Польща є важливим сусідом, союзником, логістичним партнером і членом ЄС. Її позиція має значення не лише в двосторонніх відносинах, а й у ширшій європейській політиці. Водночас Україна не може просто відмовитися від власної історичної політики під зовнішнім тиском. Це також мало б наслідки. Якщо Київ змінить рішення лише через ультиматуми, це створить прецедент, за якого інша держава фактично впливатиме на український національний пантеон. Для країни, яка веде війну за незалежність, такий сигнал був би внутрішньо небезпечним. Саме тому позиція української сторони базується на праві самостійно визначати власних героїв. У Києві не вважають рішення Зеленського помилковим і пояснюють, що назва підрозділу була вибором українських військовослужбовців. Це важливий аргумент ідеться не лише про президентський жест, а про ідентичність конкретного військового підрозділу, який виконує бойові завдання під час війни. Народний депутат Ігор Гузь сформулював цю позицію максимально прямо:
«Перше, що треба зробити, треба сказати всьому світу, в тому числі нашим друзям полякам, що ми самі будемо визначати, хто є наші герої. І Українська повстанська армія, і я дякую президенту, це герої Української держави, які боролися за Українську самостійну соборну державу. І тільки ми в своїй країні будемо вирішувати, це наші герої чи не наші герої. Натомість ми не будемо вказувати полякам, що робила Армія Крайова, чи що робили інші формації у Польщі, в тому числі не тільки в Польщі, на території Волині».
Ця позиція відображає глибоку чутливість України до зовнішнього диктату в питаннях історії. Вона також демонструє межу, за яку Київ не хоче відступати: українська держава не готова визнавати, що її історичні символи можуть затверджуватися чи скасовуватися з огляду на політичний тиск сусідів. Але є й інша межа, яку також не можна ігнорувати. Право України на власну пам’ять не скасовує потреби говорити з Польщею про Волинську трагедію. Для польського суспільства це не другорядне питання і не тема, яку можна легко відкласти. Пам’ять про жертв має особливе значення для Польщі, і саме це озвучив міністр національної оборони Владислав Косіняк-Камиш. Польська позиція полягає в тому, що пам’ять про жертв Волинської трагедії не може бути предметом дискусій.
У цьому й полягає складність. Україна не може віддати Польщі право вирішувати, кого українці вважають борцями за незалежність. Але Україна також не може робити вигляд, що польська травма не існує або не матиме політичних наслідків. Сильна позиція не обов’язково означає відмову від чутливості. Навпаки, державна зрілість часто полягає в тому, щоб одночасно тримати власну лінію й не знецінювати біль іншої сторони. Прем’єр-міністр Польщі Дональд Туск спробував перевести розмову з емоційної ескалації в площину політичної відповідальності.
«Якщо ми будемо сваритися через минуле, хтось інший виграє майбутнє. Український президент повинен нарешті це зрозуміти. Польський також. Поки не пізно».
Ця фраза, можливо, найточніше описує ризик моменту. Україна і Польща можуть мати різні оцінки минулого, але їхнє майбутнє зараз об’єктивно пов’язане безпекою, війною, російською загрозою, кордоном, Європейським Союзом і регіональною стабільністю. Якщо дві держави дозволять історичній суперечці зруйнувати стратегічне партнерство, виграє не Київ і не Варшава.
Найскладніше в цій кризі те, що обидві сторони мають внутрішню логіку. Україна бачить в УПА частину боротьби за незалежність. Польща бачить у цій назві нагадування про трагедію. Українські військові хочуть мати ім’я, яке для них символізує спротив. Польські родини жертв Волині можуть сприймати це як приниження пам’яті. Саме тому прості рішення тут не працюють. Повна відмова від назви могла б виглядати для частини українського суспільства як поступка під тиском. Повне ігнорування польської реакції може ще сильніше вдарити по відносинах із Варшавою. Найкращий вихід, якщо він можливий, має бути не про перемогу однієї сторони над іншою, а про формулу, яка дозволить Україні не зректися власної історичної пам’яті й водночас зробити жест поваги до польської пам’яті про Волинську трагедію. Саме такий напрям пропонує польський історик і політичний аналітик Лукаш Адамський. Він говорить про кілька можливих стратегій виходу з ескалації. Одна з них реконтекстуалізація назви, тобто уточнення, що йдеться про героїв УПА, які боролися проти радянських загарбників. Інший варіант ініціатива самих військових щодо зміни формулювання, щоб не сваритися з Польщею. Третій шлях залишити указ у силі, але зробити окремий історичний жест щодо волинських родин, тобто родин жертв УПА.
«Можна, скажемо, вийти з цього шляху [ескалації]. І тут є три можливі, може не варіанти, але стратегії дії. По-перше, можна виконати реконтекстуалізацію Української повстанської армії, тобто там дописати, наприклад, «героїв УПА, що боролися проти радянських загарбників».
Другий шлях це, якби, наприклад, самі солдати звернулися до президента Зеленського, ну, і сказали, що, «пане президенте, ми поважаємо членів УПА, але ми не хочемо сваритися з Польщею, з нашим надійним другом через цю назву і ми пропонуємо це змінити. Ну третій шлях цей указ залишиться в силі, але з другого боку українська влада би виконала якийсь історичний жест щодо волинських родин, тобто родин жертв УПА». Ці варіанти важливі тим, що вони не вимагають від України повного самозречення. Вони шукають спосіб знизити напругу без приниження української позиції. Це може бути практичним шляхом, якщо політична воля є з обох боків.
Окремо показовою стала історія з Анджеєм Шептицьким, заступником міністра науки Польщі, який зазнав критики після порівняння військових УПА з польськими антикомуністичними підпільниками. Він наголосив, що УПА, незалежно від оцінки Волинської трагедії, боролася за незалежність України, передусім проти радянської влади, і назвав цю боротьбу безнадійною. Сам факт критики Шептицького демонструє, наскільки вузьким є простір для складної розмови в польському публічному полі. Це важливий сигнал для України навіть спроби розрізняти різні виміри історії УПА в Польщі можуть викликати сильний спротив. Тому будь-яке рішення Києва щодо таких символів майже автоматично матиме реакцію у Варшаві. І це потрібно враховувати не як заборону, а як політичну реальність. Українська повстанська армія діяла на території України в 1942–1956 роках і боролася проти радянської та нацистської армій за незалежну Україну. Для української історичної пам’яті це має фундаментальне значення. Але саме тому ця тема потребує особливої точності. Бо якщо українська держава говорить лише про боротьбу за незалежність, Польща чує мовчання про Волинь. Якщо Польща говорить лише про Волинь, Україна чує заперечення власної боротьби за державність.
Криза навколо назви військового підрозділу показала, що українсько-польські відносини потребують не формальних заяв про дружбу, а складної й чесної роботи з пам’яттю. Союзництво не означає однакову історію. Воно означає здатність не руйнувати сьогодення через те, що минуле залишається болючим. Найгірший сценарій це перетворення історичної суперечки на політичну зброю. Якщо польські політики почнуть використовувати тему УПА для блокування євроінтеграції України, а українські політики відповідатимуть лише жорсткою риторикою без жодного жесту до польської пам’яті, криза поглибиться. Вона може вдарити по довірі, оборонній співпраці, підтримці України в ЄС і здатності двох країн діяти разом у протистоянні Росії.
Найкращий сценарій знайти формулу, яка визнає дві речі одночасно. Перше Україна сама визначає своїх героїв і не може передати це право іншій державі. Друге польська пам’ять про Волинську трагедію потребує поваги, а не ігнорування. Це не проста формула. Вона не задовольнить радикальні голоси з обох боків. Але саме такі рішення часто й рятують державні відносини від руйнування. Бо справжня політична відповідальність полягає не в тому, щоб виграти суперечку в соцмережах, а в тому, щоб не втратити союзника в реальній війні й реальній Європі. Україна має право на власну історичну пам’ять. Польща має право на пам’ять про своїх жертв. Між цими двома правдами не обов’язково має бути прірва. Але якщо політики з обох сторін почнуть будувати на ній кар’єри, ця прірва швидко стане ширшою за саму суперечку. Сьогодні головне питання не лише в тому, чи змінить Україна назву підрозділу. Головне питання чи зможуть Київ і Варшава вийти з цієї кризи без приниження одне одного. Бо якщо ні, то минуле знову стане не пам’яттю, а інструментом, який б’є по майбутньому.
About the Author
Читати також:
Україна і Польща знову зіткнулися через УПА, чому історична суперечка стала політичним ризиком для Києва 
Волинське питання у 2025 році: як Польща та Україна шукають примирення через правду 
Торговельна угода Україна-ЄС 2025: чому Польща, Угорщина та ще три країни виступили проти 
Україна наближається до перегляду міграційних правил через гострий дефіцит працівників
