В Україні можуть спростити працевлаштування іноземців через дефіцит кадрів
В Україні готують перегляд списку країн так званого «міграційного ризику», і це рішення вже виходить за межі вузько адміністративної теми. Насправді йдеться про одну з найгостріших проблем української економіки нестачу людей для роботи. Бізнес дедалі частіше говорить не про окремі труднощі з наймом, а про системний кадровий голод, який уже впливає на виробництво, будівництво, строки виконання замовлень і здатність підприємств розширюватися. Час для дій розібрався, що перегляд списку країн міграційного ризику став не випадковою технічною ініціативою, а реакцією на ситуацію, коли внутрішнього трудового ресурсу дедалі частіше не вистачає. Держава поки що не говорить про радикальне відкриття ринку праці для іноземців, але сам факт підготовки змін означає влада вже не може ігнорувати запит бізнесу на спрощення правил.
Про можливість змін стало відомо після наради щодо взаємовідносин із країнами Африки, яка відбулася кілька тижнів тому. За її підсумками Міністерству закордонних справ і Службі безпеки України доручили терміново опрацювати зміни до списку країн міграційного ризику. Сам перелік використовується під час оформлення віз і дозволів на перебування. Для громадян цих держав діють додаткові перевірки, погодження та ускладнені процедури, через що процес легалізації стає довшим, дорожчим і менш передбачуваним. До списку входять окремі країни Азії та Африки, зокрема Афганістан, Бангладеш, Нігерія, Ефіопія, Пакистан. Загалом у ньому близько 70 країн. На практиці це означає, що державний механізм оцінки ризиків безпосередньо впливає на можливість бізнесу залучати працівників з-за кордону. І зараз цей механізм дедалі частіше починає суперечити потребам ринку. Бо для підприємств питання вже не в тому, чи хотілося б їм мати ширший вибір кандидатів. Питання в іншому чи зможуть вони взагалі знайти людей на робочі місця, які вже зараз залишаються вакантними місяцями.
Масштаб проблеми підтверджують цифри. За даними Європейської Бізнес Асоціації, у 2025 році 74% українських підприємств відчули дефіцит кадрів. Ринок праці втратив близько 1,3 мільйона платників податків порівняно з довоєнним періодом. У будівельній галузі нестача працівників сягає 30-50%, і це вже прямо впливає на строки реалізації проєктів. Для бізнесу такі показники означають не просто незручність. Це означає повільніше відновлення, дорожчі процеси, зриви планів і неможливість працювати на повну потужність. Саме тому бізнес починає все відвертіше говорити про залучення іноземної робочої сили як про один із реальних шляхів закриття кадрового дефіциту. Ідеться не про висококваліфікованих айтішників чи топменеджерів. Запит стосується насамперед масових професій будівельників, механізаторів, складських працівників, людей для виробництва, деревообробки, легкої промисловості, пакування, машинобудування, фармації, виробництва будівельних матеріалів та інших секторів, де без персоналу неможливо підтримувати темп роботи.
Проблема в тому, що нинішня система працевлаштування іноземців в Україні, за оцінками представників ринку, фактично працює як бар’єр. Підприємці прямо кажуть легалізація іноземця в Україні коштує в рази дорожче і триває значно довше, ніж у країнах, із якими український бізнес себе порівнює. Якщо брати приклад Польщі, вартість легалізації іноземного працівника в Україні в чотири рази вища, а строки у три рази довші. Повна легалізація одного працівника може обходитися приблизно у 40 тисяч гривень, якщо враховувати офіційні платежі та супутні витрати. При цьому йдеться не лише про гроші. Процес може тривати від шести до дев’яти місяців, а це для роботодавця часто означає фактичну втрату сенсу всього набору. Бізнесу потрібні люди не через рік, а зараз. Якщо підприємство має замовлення, нову виробничу лінію чи потребу добрати сотні працівників, дев’ятимісячне очікування стає не процедурою, а паралічем. Влада, зі свого боку, пояснює жорсткість підходу ризиками нелегальної міграції. Частина іноземців, після того як отримує документи, залишає роботодавця або використовує Україну як транзитну територію для подальшого переїзду до Європи. Для держави це питання безпеки, контролю і відповідальності за міграційні потоки. Для бізнесу це ще один удар по логіці процесу компанія витрачає час, гроші та ресурси на оформлення людини, а потім втрачає її ще до того, як інвестиція в працівника починає окуповуватися.
У цій точці інтереси держави й бізнесу входять у пряме напруження. Держава хоче мінімізувати ризики нелегальної міграції, а бізнес хоче скоротити бюрократію, пришвидшити процедури й зробити правила прозорими. Обидві сторони говорять про реальні проблеми, але бачать їх із різних позицій. Для чиновника ключове питання як не втратити контроль. Для роботодавця як не залишитися без людей. Саме тому перегляд списку країн міграційного ризику не означає автоматичного відкриття кордонів для всіх охочих. Швидше йдеться про часткове пом’якшення підходів, яке могло б зробити систему більш гнучкою. Особливу увагу зараз приділяють взаємовідносинам із країнами Африки, але загалом питання стоїть ширше чи може Україна створити таку модель контрольованої імміграції, яка дасть бізнесу доступ до працівників і водночас не перетворить країну на транзитний коридор.
У публічному обговоренні дедалі чіткіше звучить думка, що український бізнес уже дивиться в бік масової трудової міграції. Причому не як до абстрактної можливості на майбутнє, а як до практичного інструменту для сьогоднішнього ринку. Дефіцит кадрів настільки глибокий, що без залучення зовнішнього ресурсу частина компаній просто не зможе закривати базові потреби. І це вже не питання окремих галузей. У дискусії беруть участь виробники харчової продукції, хімічної галузі, деревообробки, легкої промисловості, машинобудування, приладобудування, фармації, будівельних матеріалів, промислового та кліматичного обладнання, пакування.
Разом із цим суспільне й експертне середовище демонструє, що однозначної відповіді тут немає. Частина представників ринку наполягає на прозорості, дебюрократизації та пришвидшенні умов залучення іноземців. Їхня логіка проста: якщо країна втрачає робочу силу і не має ким закрити вакансії, цей ресурс доведеться поповнювати. Причому у великих обсягах. Інша позиція полягає в тому, що Україні не обов’язково доведеться масово завозити працівників із бідних країн Азії, бо після досягнення миру значна частина українських біженців може повернутися додому за умови, що тут будуть житло і робота. Це один із головних вузлів усієї дискусії. Частина ринку виходить із того, що кадровий дефіцит уже настав і його треба закривати негайно. Частина політиків і чиновників виходить із того, що ситуація може змінитися після завершення війни, а отже поспішати з великими міграційними рішеннями не варто. Обидві позиції мають свій внутрішній розрахунок, але різняться в одному принциповому пункті бізнес живе сьогоднішнім дефіцитом, а держава часто мислить очікуванням майбутнього повернення людей.
Показовим у цьому сенсі став випадок на Закарпатті, де одна меблева фабрика вела перемовини щодо працевлаштування 160 громадян Бангладеш. Підприємство мало 430 працівників, але через розширення потребувало ще 700 робочих місць. Пропонувалася зарплата 25 тисяч гривень і повний соціальний пакет. Історія швидко викликала резонанс. Звучали застереження, що залучення працівників без належного підтвердження кваліфікації може стати стратегічною помилкою і принести проблеми в довшій перспективі. У підсумку рекрутинг іноземців був призупинений, а в оформленні віз новим працівникам відмовили.
Цей епізод показує відразу кілька речей. По-перше, потреба в працівниках справді є великою і конкретною, а не теоретичною. По-друге, суспільство й частина інституцій ще не готові сприймати масову трудову міграцію як звичайну практику. По-третє, сама система ще не виробила зрозумілих критеріїв кого саме, для яких галузей, у яких масштабах і на яких умовах Україна готова залучати. Тому нинішня розмова про перегляд списку країн міграційного ризику це не дрібна правка документа. Це початок значно ширшої дискусії про те, як Україна збирається відновлювати економіку в умовах нестачі людей. Якщо правила залишаться такими ж повільними, дорогими й заплутаними, бізнес і далі втрачати час і можливості. Якщо ж система буде різко лібералізована без чітких фільтрів, держава зіткнеться з ризиками неконтрольованої міграції та транзиту до ЄС.
Саме тому ключове питання зараз не в тому, чи треба Україні іноземна робоча сила. Судячи з цифр і заяв бізнесу, в окремих галузях вона вже потрібна. Питання в іншому чи здатна держава створити правила, які будуть одночасно швидкими, зрозумілими і безпечними. Без цього будь-яке пом’якшення залишиться напівкроком, який не дасть бізнесу потрібного ефекту і не зніме державних страхів. Україна підходить до моменту, коли кадровий дефіцит уже не можна розглядати як тимчасову незручність. Це структурна проблема, яка впливає на відновлення, промисловість, будівництво і щоденну роботу підприємств. Перегляд списку країн міграційного ризику може стати першим знаком того, що держава починає це визнавати. Але справжній результат залежатиме не від самого факту перегляду, а від того, чи перетвориться він на чітку, прогнозовану і контрольовану систему залучення працівників, якої зараз так бракує українському ринку праці.
About the Author
Читати також:
Кадрова криза в Україні, чому безробіття зростає разом із дефіцитом працівників 
Ринок праці 2026: як дефіцит кадрів та зростання зарплат змінюють правила для бізнесу 
Волинське питання у 2025 році: як Польща та Україна шукають примирення через правду 
Ринок нерухомості та будівництва готують до нових правил
