Історична суперечка між Україною та Польщею виходить на рівень Європарламенту

Група польських євродепутатів хоче винести до Європейського парламенту тему Волинської трагедії, Української повстанської армії та вшанування жертв, яких у польській політичній традиції називають жертвами геноциду, вчиненого УПА. Ініціатива передбачає дебати та можливу резолюцію, тобто спробу перевести складну українсько-польську історичну суперечку з двостороннього рівня на ширший європейський майданчик. Для України це важливий сигнал. Сама по собі така ініціатива навряд чи здатна юридично зупинити переговори про вступ до Європейського Союзу. Європарламент не ухвалює ключових рішень щодо відкриття чи закриття переговорних кластерів це робиться на рівні Ради ЄС, де діють держави-члени. Але політичний ризик полягає не лише в юридичних наслідках. Ризик у тому, що історична тема може поступово ставати інструментом тиску на українську євроінтеграцію.

Приводом для нового загострення стала заява про створення Українського національного пантеону місця вшанування українців, які в різні століття й епохи боролися за Україну. У польській політичній реакції особливе значення отримала можливість включення до такого пантеону постатей українського націоналістичного руху XX століття, зокрема Степана Бандери. Саме тут і виникає головна лінія конфлікту. В Україні значна частина суспільства сприймає діячів українського визвольного руху як символ боротьби за незалежність і спротиву радянському пануванню. У Польщі для великої частини суспільства та політичного класу ці самі постаті пов’язані передусім із Волинською трагедією, яку польський парламент визнав геноцидом польського населення. Одна й та сама історична постать або організація може бути частиною пам’яті про спротив для одних і частиною пам’яті про втрати для інших. Саме це робить тему настільки вибуховою.

Польські євродепутати з партії президента Кароля Навроцького «Право і справедливість» намагаються використати цю тему на європейському рівні. Йдеться не просто про вшанування пам’яті. Йдеться про політичне формулювання, яке може закріпити в європейському просторі польську оцінку дій УПА та поставити Україну в позицію країни, якій доведеться пояснювати власну історичну політику перед ширшою аудиторією ЄС. Це особливо чутливо саме зараз, коли Україна рухається переговорним шляхом до членства в Євросоюзі. У таких умовах будь-яка суперечка з державою-членом ЄС може набувати більшої ваги, ніж мала б у звичайний період. Історичні питання самі по собі не належать до формальних критеріїв вступу. Але вони можуть впливати на політичну атмосферу, рішення урядів, настрої виборців і готовність окремих столиць підтримувати швидший рух України.

Формально Європарламент має обмежений вплив на переговорний процес. У ньому рішення ухвалюються більшістю, а не консенсусом усіх держав-членів. Протягом останніх років більшість депутатів Європарламенту стабільно підтримували Україну. Тому навіть якщо дебати відбудуться, а резолюцію винесуть на голосування, це не означатиме автоматичного удару по переговорах про вступ. Але резолюція або навіть самі дебати можуть створити інформаційний і політичний тиск. Вони можуть посилити польську внутрішню дискусію, дати додаткові аргументи силам, які виступають проти швидкої євроінтеграції України, і створити в європейському просторі образ невирішеної історичної проблеми між Києвом і Варшавою. Саме тому небезпека цієї ініціативи полягає не в одному голосуванні, а в довшій політичній динаміці. Якщо тема УПА та Волині почне регулярно з’являтися в європейських інституціях, вона може стати частиною ширшого пакета застережень до України. До вже наявних питань про аграрну конкуренцію, транспортний ринок, корупцію та майбутній вплив України всередині ЄС може додатися ще й історична політика.

Польський міністр оборони Владислав Косіняк-Камиш уже пов’язав історичне питання з майбутнім вступом України до ЄС, заявивши, що Київ матиме проблеми з євроінтеграцією, якщо не змінить підхід до історичної політики. Така позиція показує, що частина польського політичного класу готова переводити тему пам’яті в площину актуальних європейських рішень. Для Києва це складна ситуація. Україна не може просто відмовитися від власної пам’яті про визвольний рух, особливо під час війни, коли тема спротиву, незалежності та боротьби з імперським тиском стала ще гострішою. Водночас Україна не може ігнорувати те, що для Польщі Волинська трагедія є болючою історичною раною, яка має сильне політичне звучання. Проблема поглиблюється тим, що польська внутрішня політика робить цю тему ще гострішою. Партія «Право і справедливість» та правіші сили давно використовують історичну пам’ять як спосіб мобілізації виборців. У такій логіці жорстка риторика щодо України може ставати не лише питанням принципу, а й інструментом боротьби за електорат. Коли історія потрапляє у виборчу боротьбу, компроміс стає складнішим, бо політики починають говорити не з сусідом, а зі своїм виборцем.

Саме тому навіть польські політики, які загалом підтримують Україну, можуть опинятися під тиском. Якщо значна частина суспільства очікує жорсткішої позиції щодо історичних питань, уряду чи окремим політичним силам складніше відкрито просувати швидке відкриття всіх переговорних етапів для України. Так історична суперечка може впливати на євроінтеграцію не напряму, а через внутрішню політику держави-члена ЄС. Євродепутати з інших країн, які коментували цю ситуацію, наголошують на іншому підході. Для них вступ України до ЄС має оцінюватися через нинішні критерії: верховенство права, боротьбу з корупцією, реформу судової системи, здатність виконувати правила Союзу. Історичні питання визнаються складними, але не повинні ставати підставою для гальмування розширення. Ця позиція важлива. Європейська інтеграція народжувалася не як проєкт країн без важкого минулого, а як спосіб подолати наслідки воєн, взаємних претензій і тривалих конфліктів. Франція та Німеччина стали символом такого примирення після Другої світової війни. Тому для ЄС історичні суперечки не мають автоматично бути перешкодою для майбутнього співіснування. Навпаки, сам європейський проєкт побудований на тому, що колишні вороги можуть створювати спільні правила й майбутнє. Але це не означає, що історію можна відкласти або замовчати. Україна та Польща справді мають говорити про складні сторінки минулого, залучати істориків, працювати з архівами, шукати форми пам’яті, які не принижують жертв і не руйнують сучасне партнерство. Проблема не в самому діалозі, а в тому, де і як він відбувається. Якщо розмова про історичну травму перетворюється на політичний інструмент у Європарламенті під час війни, це може працювати не на примирення, а на нову хвилю взаємного роздратування.

Саме тому частина євродепутатів сумнівається, чи є Європарламент правильним майданчиком для таких дебатів. Якщо одна країна виносить одну історичну суперечку на європейський рівень, інші держави можуть захотіти зробити те саме зі своїми давніми конфліктами. Європа має багато болючих історичних ліній, і майже кожна держава має сторінки минулого, де герої для одних є антигероями для інших. У цьому полягає небезпека «скриньки Пандори». Європейський парламент може опинитися перед хвилею історичних претензій, які не мають простого політичного вирішення. Така логіка здатна ускладнити не лише українське питання, а й саму роботу ЄС, де багато рішень і так потребують складних компромісів між країнами з різними національними пам’ятями. Для України особливо важливо розуміти, що польська ініціатива не виникла в порожньому місці. УПА в українському суспільстві після здобуття незалежності сприймалася по-різному. Частина бачила в ній борців за незалежність, частина суперечливу спадщину війни. Після Революції гідності й особливо після російської агресії почало переважати визнання УПА як символу спротиву. Із 2015 року вояки УПА мають статус борців за незалежність України у XX столітті, а з 2018 року статус учасників бойових дій.

Водночас у Польщі переважає негативне ставлення до УПА через Волинську трагедію. Польський парламент у 2016 році кваліфікував дії солдатів УПА проти польського населення на Волині як геноцид. Дані про кількість жертв також суттєво відрізняються залежно від джерел. Українські документи наводять одні цифри польських і українських втрат у Західній Україні, польський Інститут національної пам’яті говорить про значно більшу кількість загиблих поляків. Це не просто різниця в історичних оцінках. Це різниця в пам’яті, яка передається через політику, освіту, родинні історії, пам’ятники, закони й суспільні настрої. Для України УПА дедалі частіше стає частиною традиції боротьби за незалежність. Для Польщі Волинь залишається символом незагойної трагедії. Без визнання цієї різниці будь-яка політична розмова швидко перетворюється на взаємні звинувачення.

Водночас війна Росії проти України робить момент особливо чутливим. Україна потребує підтримки союзників, зокрема Польщі, яка відіграла велику роль у допомозі після початку повномасштабного вторгнення. Польща, зі свого боку, залишається одним із ключових сусідів України в ЄС. Погіршення політичної атмосфери між Києвом і Варшавою може бути вигідним передусім Росії, яка зацікавлена в розколах між Україною та її партнерами. Саме тому історичні питання зараз потребують максимально обережної політики. Вони не мають зникати з порядку денного, але не повинні використовуватися так, щоб послаблювати позиції України під час війни або створювати додаткові лінії напруження всередині Європи. Для України й Польщі це перевірка не лише пам’яті, а й політичної зрілості. Європарламент може стати майданчиком для символічного тиску, але не головним місцем реального блокування України. Проте символи в політиці мають значення. Якщо польські праві зможуть закріпити тему УПА як регулярний європейський аргумент проти України, це може поступово ускладнювати переговорну атмосферу. Не тому, що одна резолюція зупинить вступ. А тому, що вона може додати ще один шар недовіри в процес, який і без того буде довгим і складним.

Історична пам’ять стає частиною боротьби за політичний простір навколо її майбутнього членства в ЄС. Формальні критерії вступу залишаються пов’язаними з реформами, правом, інституціями та здатністю виконувати правила Союзу. Але реальна політика розширення залежить також від настроїв держав-членів, їхніх виборців і тем, які політики здатні перетворити на важелі впливу. Україна не може дозволити, щоб історичні суперечки стали зручним інструментом для гальмування її європейського шляху. Але й не може просто ігнорувати польську пам’ять про Волинську трагедію. Простих рішень тут немає. Є лише складна робота говорити з Польщею, не відмовляючись від власної історичної пам’яті; визнавати біль іншої сторони, не дозволяючи використовувати цей біль проти сучасної України; тримати європейський курс, не перетворюючи минуле на постійну пастку для майбутнього.

Спроба винести тему УПА й Волині на рівень Європарламенту показує, що шлях України до ЄС проходитиме не лише через реформи та переговорні кластери. Він проходитиме і через складні питання пам’яті, політичні емоції сусідів та боротьбу за те, щоб минуле не стало перешкодою для майбутнього.